Минає рік, я знову ставлю свічку на вікно,

А коло неї ще кусочок хліба,
Холодний піт виходить на чоло,
Коли пригадую я розповіді діда.
Косила смерть у тридцять третім році,
І не косою - голодом вбивала,
Голодний плач лунав на кожнім кроці,
Але вона пощади і жалю не мала.
Щодня із трупів гори виростали,
Довкола страшно чорніла земля,
Опухлі люди в болях помирали ,
А їх тіла клювало вороння.
Одні заснувши вже не просинались,
Не було сил боротись за життя,
А інші вижити старались,
Але і ті не мали майбуття.
Голодні люди з розуму сходили,
Якось на крик прибігли у хатину,
Там жінка в казані варила,
Свою малесеньку дитину.
В очах у батька страх шалений,
Велике горе душу розриває,
Бо в нього на руках маленький,
Від голоду синочок помирає.
Людей померлих повними возами,
Вивозили далеко за село,
Немов собак скидали всіх у ями,
Аби від українців сліду не було.
Земля тоді вродила як ніколи,
І дуже щедрими були жнива,
Але спустошила усі комори,
Проклятая московська сволота.
Вони говорять що репресії не було,
Стараються історію переписати,
Все роблять щоби ми забули,
Та ці роки ми будем пам'ятати.
Гуляла смерть по нашій Україні,
На ймення сталін звалася вона,
Безжально нищила цілі родини,
ТА УКРАЇНИ ВБИТИ НЕ ЗМОГЛА.
Ще прийде час, поставим свічку на вікно,
Дістанемо з під стріхи кулемети,
Не потом, кров'ю в тих облиється чоло,
Хто Україну зрадив і збезчестив.