Я є, я ще жива,не вмерла.
Я житиму- допоки той
Останній українець
Хохлом зросійщеним не стане,
Не замурує
Мій дивний голос, спів
В холоднім серці байстрюків.
Я виривалася, тікала
Як нищила мене навала
Валуєвських мерзенних
Циркулярів.
Втікала від драконівських законів
У села і містечка, отуди, на волю,
Там шукала долю, свою єдину.
Знала, що як згину,
Не буде більше України.
Блукатимуть містами московини
І насміхатимуться підло і єхидно:
“Ну де ж та ваша мова,
І не чутно, і не видно?”
Стидно, боже, як же стидно
За пань пихатих і панів дорідних,
Втікаючих від берегів,
Поки ще рідних,
До мови, лексики чужої,
Не безневинної, страшної зброї
В руках умілих інтриганів,
Страшнішої за постріли
З наг