Я чую постріл, більш немає сили
І міцний біль мене здіймає знов
Біжу щомиті, може степ зігріє
І пізно... бо на вишиванці кров
Я бачу небо: сіре, темне, низько
Для мене більше не існує самоти
Від горя плачуть, плачуть, коли очам слизько
А я сміятись хочу, бо згадую ті дні
Коли вертаюся до батьківської хати
І мало мені сонця і води,
Де щастя -коли поруч мати
Ніхто не знав де місце для біди
Та не шукати серед інших брата,
Коли не спільна кров, коли не рідний дім,
І думка у сусіднього солдата
Немов твоя, бо є загальна ціль
Ти захищаєш мужньо Батьківщину,
Від диму ти не бачиш іншого життя
Твоя колиска — спокій на годину
А потім — бій... і бій до забуття
Не порятунок, ні, нехай не буде зрад