Наболіло…

Не хочу і не можу більше мовчати. Бути осторонь всього того, що відбувається в нашій країні, з нашим народом. Набридло боятися, чекати, що воно саме якось стане все на свої місця. Чесно скажу – було страшно, не вірилося що це відбувається тут і зараз, з нами, а не десь с кимось. Признаюся що жодного разу не виходив ні на який майдан, ні на яку площу. Навіть жінці забороняв писатикоментарі в інтернеті. Але більше не можу і не хочу мовчати. Бо це не життя. Коли тебе не радує нічого – ні весна, ні природа, ні погода. Нічого. А що можерадувати людину яка боїться? То й не хочу так жити.
Я, Охріменко Сергій, 43 роки, українець, мешкаю в невеличкому шахтарськомумістечку Дзержинськ, що на Донеччині. Після вітчизняної війни мої діди прийшлисюди з Хмельницької області відновлювати промисловість Донбасу. Мої батькинародилися вже тут, тут народився і я, тут всей час і живу.
Сам себе іноді питаю, може я так думаю тому що виріс на сході, середросійськомовних людей, або ще чогось? Та втратив свою національну особистість,те, що робить мене українцем. Та ні. Я ніколи про це не забував. Мені навітьподобається, що я трішечки відрізняюся від оточуючих мене росіян. Бо я добрезнаю і розумію українську мову, її тонкощі, гумор, що будується на гріукраїнських слів, українські традиції, пісні, які не звучать так ні на якійіншій мові, українську літературу, ні з чим незрівняні українські стравинасамкінець. Але це особисте. Просто для того щоб ви уявили що я за людина ічому так думаю.
А думаю я ось про що. Щодо влади. З Януковичем та його оточенням все зрозуміло.Це зрада. Вікторе Федоровичу, в той час коли ви найбільш. були потрібні своїмвиборцям – ви втекли, покинули всіх, хто Вас обирав, напризволяще. Це непрезидент, не лідер, не вожак. Очевидно, що влада Вам була потрібна длябізнесу. Це всі бачать. Але. Хай як би там не було, країна жила, працювала,ніхто не хотів забирати в нас наші землі, ніхто не воював, не було на нашійземлі чужих вояків, тай свої тихенько сиділи. Люди вже потихеньку звикли житина свої мізерні зарплати та пенсії, навіть той клятий долар був стабільний.Так, була корупція, багато чого поганого було, багато кому це не подобалося,але ми жили спокійно.
Що зараз? В країні хаос. Економічний колапс, політична криза. Ми втрачаємо своїземлі. По країні їздять групи озброєних людей. Всі залякані. Втішає одне – довлади прийшли «чесні» люди. Дякую тобі, Майдан.
Кого ви привели до влади? Назвіть мені хоч одне більш менш адекватне рішення, заяву, постанову або закон, що зробила або прийняла ця влада за цей час. Чим вонивідрізняються від своїх попередників? Кого вони ставлять губернаторами,міністрами та іншими керівниками?
Я розумію тих людей, що стояли на Майдані. Хтось стояв там за ідею, хтось загроші, когось просто захопила ця вольниця, можливість відкрито висказувати своїдумки, віра в те, що вони можуть щось змінити. До якогось часу це булонебезпечно. Поки не почали стріляти в людей.
Щодо вступу України до Росії або ЄС. До недавнього часу, точніше до вчора, в насбуло три шляхи – Росія, ЄС та лишити все як було. Тепер третього я не бачу. Якбуло вже, на жаль, не буде. Хто для мне ЄС? Ніхто. Хто я для них? Так саме.Допомогли вони нам хоч чимось? Допомогли зберегти Крим? А тепер уявіть собі, щона Крим претендував би хтось інший. Наприклад, Туреччина. Наприклад. Змогли бми самі його відстояти? Можливо. Допомогла б нам у цій справі Росія? А теперуявіть що цей референдум пройшов би у Криму на рік раніше. Скільки б людейпроголосувало так, як тепер? Бо зараз люди голосували не за вихід із складу України,а за свій спокій, за можливість спокійно жити і працювати. З одного боку, мені,як громадянину, дуже тяжку дивитися, що в нан забирають нашу землю, по нашійтериторії ходять іноземні солдати. Але, як людина, я розумію мешканцівпівострова. Так саме розумію своїх земляків, які зараз виходять на площі. Дайтенам можливість спокійно жити і працювати, не боятися що завтра до нас приїдутьхлопці з автоматами і почнуть руйнувати наші пам’ятники, та все інше, що нам дорого.
Що до війни з Росією. Я собі цього не уявляю. Навіть у страшному сні. Сам я ніколине зможу підняти на них зброю. Ніколи. Вони мені брати. У мене з ними спільні корені,спільна віра, близька мова і традиції. Я з ними в Радянській армії ївсолдатську кашу з одного казанка. Як я можу в них стріляти???
Тепер ми збираємось проти них воювати. Дожили… Проти кого воювати? Проти армії, яку боїться НАТО та США. Куди ви посилаєте (відпускаєте) своїх дітей? На смерть.Одне діло Майдан. Але ж це не жарти. Я б свою дитину не пустив.
Тепер щодо Росії. Жили ми у Радянському Союзі, рахуйте що у складі Росії. Хтосьзабороняв нам говорити на нашій мові? Співати наші пісні, та їсти борщ, галушкита вареники з салом. Чого ми зараз так їх боїмося? Може все ж таки треба з нимидружити? Спільно жити та працювати.
От такі мої думки. Може комусь здається, що я не патріот своєї країни, але япатріот свого народу.
Дякую всім за увагу. Додам, що все це я написав не для того, щоб вас кудисьпризвати. І не для того щоб прославитися. Бо ця слава сумнівна. Я це написав для себе. Щоб насамперед собі довести, що я людина, чоловік, громадянин. Що я перестав боятися.
Полегшало…