Часто ми про маму забуваєм,

Думаємо жити ми завжди,
Все кудись мчимось, не помічаєм
Маминих морщин і сивини.
Навіть чже приїхавши додому,
По сусідах швидше, по знайомих,
Мама залишається сама.
Так чомусь складається віками –
Відсуваємо на задній план
Ту, що дихає, живе лиш нами,
Завдаємо їй сердечних ран.
Цілий світ наш втілений у мамі,
І не вічні наші матері…
Лиш одне приводить нас до тями:
Стукіт мерзлих грудок по труні.
Рветься серце від страшного болю,
Але мама вже пішла з життя,
У безсиллі проклинаєм долю,
Що прийшло запізно каяття,
Що даремно так не поспішали
Їй віддати ніжність всю до дна,
Як багато б мамі им сказали,
А її на світі вже нема…